Моє Джерело

 

МЕЛЬНИК ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ – самобутній художник-інвалід, типовий  представник напрямку «українського наївного живопису», учасник ВВВ. Сьогодення в якому ми живемо загубило щось дійсне – глибину почуттів, щирість переживання, наївність і багато із того, що не слід втрачати людині. І сьогодні  «наївне мистецтво» знов стало займати своє визначне місце у культурному житті і навіть на художньому ринку. Соціум потребує згадати раніше незаслуговано забуті, або навіть зовсім незнайомі  імена, особливо якщо ці імена твоїх співвітчизників.

«Наївне мистецтво» і «наївний живопис» – так звичайно характеризують непрофесійних митців, наділених багатою уявою ремісників, самоучок, »художників по неділям», які присвящали і зараз присвячують живопису лише своє дозвілля. На відміну від них, для Василя Андрійовича Мельника це було не дозвілля, це було саме життя – життя наповнене мистецтвом.  Навіть ставши інвалідом, він постійно шукав своє призначення на Землі і »наївний живопис» став виразом його індивідуального поетичного бачення, бачення художника-самоучки засобом, перебудови навколишнього  світу.

Художник народився у березні 1910 року в селі Бєєво-Комуна на Сумщині в багатодітній сім’ї заможного селянина.  Художник пішов від нас у 1981 році. Маленька рисочка між двома датами не зможе передати нам, як важко складалось життя автора і якої неймовірної праці вартувало створювання кожного нового полотна. А їх більше двох тисяч(!!!), без обов’язкових, звичних  »правильних ліній», але сяючих живими фарбами картин.

Картин, не просто Людини з обмеженою фізичною діяльністю, а повного інваліду без обох рук, глухого, без одного ока. І ніякого натяку на образу на життя, на злість, відчай, очерствіння, спробу викликати жалість до себе. Багаточисельні пейзажі, натюрморти, спокійна краса навколишньої природи. Докладний переказ сільського життя. Переказ яскравий, щирий,  наївний, по-святковому яскравий, з найдетальнішими подробицями, створюючи настрій радощів.  Дві тисячі робіт…

Працював і малював ліктями. Маленький шкіряний саморобний бандажик-патронтаж куди він вставляв спочатку ложку, потім олівець, потім пензлик. Натхненна праця, щоб встигнути зупинити и відобразити світлі митті життя, щоб подарувати їх навколишнім. Папір, дошка, фанера, грубе дешеве полотно, навіть мішковина, потім ДВП, усе що було під рукою, на що вистачало коштів. Натхнення не вміщувалось в малі форми, щира душа рвалась у простір, видавала полотна в розмірі до 2-х метрів.

Спочатку художник навчився писати листи, а потім у 1943 році вперше, у віці 33-х років взяв пензель і вже не в руку, а в культю. Обидві руки були обрізані під лікоть. І навчився малювати. І вчився цьому все своє життя… Першим невпевненим, незграбним, але щирим, важливим для нього малюнком, був намальований Мельником з пам’яті портрет військового хірурга, який врятував йому життя. А потім все що він бачив - живописні пейзажі, квіти, люди, все стало перетворюватись у натхненні картини.

Не будучи знайомим с методами академічного живопису, Мельник творив інтуїтивно, знаходив свою особливу мову зображення, створював систему образів, колорит сприйняття національного пейзажу.Для робіт характерна щирість почуттів і простота їх виразу. В роду ніколи не терпіли ледачих й спочатку, людина від землі – парубок Василь Мельник працював в полі, косив сіно, розводив бджіл, працював cлюсарем, теслярем, був різблярем, майстерно вишивав сорочки.

Талановитий від природи, дотепний, маючий до любого діла хист, він самоучкою став чудовим музикою-скрипалем, навчився робити скрипки, мав як кажуть «»золоті руки» і міг абсолютно впевнено сказати: «життя цікаве й чудове, треба його берегти…» А потім була війна… і він пішов на неї, пішов сапером, щоб зберегти це чудове життя для нас. Два тяжких воєнних роки доля берегла його… А потім в руках розірвалась міна… А потім він пройшов через небажання жити…, знайшов сили не замкнутися в своїй шкарлупі, на запив з горя, не став оберемком родині. І пройшовши через страшні, жорстокі іспити і потрясіння 20-го сторіччя, знайшов потяг до нового творчого перетворення світу, сотворив свій особистий життєвий подвиг.

Повернувшись з війни без обох рук, він одружився, став художником і затиснувши пензель у культі зміг прогодувати та вивчити чотирьох дітей. Картини відкривали йому віру в себе, стали джерелом його життєвої сили, а життя – найяскравішим прикладом для наслідування. Він залишився у пам’яті та серцях людей. Людина зберегла себе як
Людину. Коли доля дала йому найважчі випробування, він повернувся до свого внутрішнього дзеркала, не забрудненого життям, щоб зазирнути в глибину себе, щоб побачити світ у несподіваному ракурсі і показати нам
цей світ.

Художник не той що малює, а той хто мовою картин передає сенс…  Картини Мельника наповнені світлом духовності, любові до ближнього, радістю буття Свої работи він часто дарував рідним, друзям і знайомим. Коли він помер, в родину ще майже 10 років приїздили люди з проханням  написати картину… Усе до чого він торкався у творчості, проходило скрізь його душу. Не претендуючи на створення шедеврів, він малював щиро, в найпростішій манері розповідав правду про світло й тінь, про реальність світу. Пропоновані майстром образи, його багато чисельні закінчені картини, живуть зараз своїм самостійним життям, даруючи людям радість.