«МИХАЙЛО МЕЛЬНИК – ЛЮДИНА-ТЕАТР»

Наталія Непочатова

«МИХАЙЛО МЕЛЬНИК – ЛЮДИНА-ТЕАТР»

(2004г.,жовтень, г. Київ)

— Таких вистав як «Гріх» дуже мало. Стан катарсису я відчула другий чи третій раз.

— Емоція – це нормальне явище, і я дуже гордий цим. Я розумію, що мого здоров’я на 70 років не вистачить, аби жити таким чином, але інакше я теж не можу, тому що сцена вимагає більше, ніж молитва в церкві. На сцені ти повинен здохнути разом з героєм і потім виповзати зі стану практично клінічної смерті…

Довести себе до стану внутрішнього апокаліпсису особливо важко. В принципі у мене усі вистави такі, але вистава «Гріх» – найцінніша по глобальному моменту. Вона чіпляє всіх людей абсолютно – від малого до великого. Тобто це якраз те попадання, яке мені хотілося зробити до 15-ліття театру. Це важливий момент мого життя.

— Через цей твір Ви виходите на джерело бід – владу, яка й створює усі проблеми.

— Будь-який творець, якщо він серйозно займається своєю професією, і якщо він чесна людина, то він буде завжди в опозиції до любої влади. У нас є приклади Ісуса і тому подібне. Так було, так є і буде.

— Скажіть, будь ласка, була сценічна історія вистави «Гріх» чи ви перша людина, яка це робить?

— Я люблю усе робити першим. «Парфумер» ніхто в світі ще не ставив, «Лоліту» ніхто не ставив українською мовою, а також «Ворота до раю» Є. Анджієвського, ніхто не ставив «Кару» («Тараса Бульбу») – в театрі одного актора це здається взагалі немислиме. Тобто усі речі, які я намагаюсь зробити, я роблю в призмі свого бачення, саме свого уявлення про світ чи про мистецтво.

— Ваші мрії чи те, що Ви намітили, завжди мають своє втілення?

— Я дуже багато мрій своїх не втілив. Нажаль, життя дуже коротке, і сьогодні світ так побудований, що мені з моїми філософськими уявленнями про це життя дуже важко втовпитись в суцільну рекламу, яка задавлює людську гідність, час для роздумів. Тобто життя перетворилось в рекламу. І серед цієї реклами мені дуже важко пробитися для того, щоб навіть такі глибокі речі дійшли до людей і люди дійшли до них. Виявляється, що і мистецтво треба рекламувати.

— Як я розумію, реклама нищить мистецтво. І у виставі ви показуєте цю «культуру» на прикладі Верки Сердючки.

— Я б сказав, що культура України не є Вірка Сердючка. Вона ж існує як явище, від якого нікуди не дінешся. Я взагалі не люблю пародій. Я роблю мазок з гіркою усмішкою, не більше. Бо я ніколи не був ні суддею, ні прокурором. Я завжди був адвокатом, тобто на боці того, кому боляче.  В усіх творах. Навіть в «Парфумері» я захищаю Гренуя, і на це є логічна мотивація – чому так, звідки є зло, звідки народжується добро? А все йде від дитинства. Хто оточував, як оточував? Те саме – молода незалежність України, які закони, які люди? Чи є в них совість?