ОДИНОКИЙ КРИК

Елена Светличная

«ОДИНОКИЙ КРИК»

(газета «Бизнес», №48-49, 2003г., Киев)

— Чи не боїтесь, що не всі глядачі зрозуміють образи і символи, які ви використовуєте на сцені?

— Без сумніву, я шукаю, щоб це було і доступно, і не примітивно. Треба, щоб глядач розумів деякі речі хоча б інтуїтивно, інакше він встане і піде. Хороший театр завжди відрізнявся глибиною: і тих проблем, які підіймає, і тим, як він це робить. Якби я вивів на сцену живу Лоліту, це була б аморальна вистава, бо дівчинці 12 років. А коли я це роблю через образи – це набагато глибше і сильніше проникає, зникають «стеснения», іде абсолютно відверта розмова, відвертий показ і фантазуються неймовірні речі. Не нав’язуючи свою естетику, я непомітно об’єднуюсь з глядачем: спочатку прилаштовуюсь до тієї антени, яка існує в залі, а потім ми працюємо на одній антені. І після вистави глядачі не можуть одразу ж піти. Вони встають, аплодують і знову сідають. Вони хочуть ще побути в залі, подихати цим повітрям.

— Як ви обираєте твори, за якими ставите вистави?

— Для мене важлива глибина автора, тому Достоєвський, Зюскінд, Набоков. Зараз я підкрадаюся до Коцюбинського… Живий той театр, на який ідуть, в якому шукають відповіді на якісь питання.

Театри стали схожі на музеї, вони прикриваються тим, що намагаються зберегти традиції, але традиції ті хибні. Український театр є шекспірівський по суті, обидва дуже схожі за своїми пристрастями, глибиною. Але для того щоб побачити актуальність того чи іншого класичного твору, треба бути сучасною людиною. Мені цікаво подивитися новими очима на давно винайдене колесо. Якщо театр відчуває пульс часу, до нього ходить молодь. Мене дуже тішить, що в мене молодий глядач, а саме студентський, мислячий. І молода інтелігенція.

— Деякі ваші герої – страшні люди…

— Я , як актор і режисер, не маю права бути суддею. Я, скоріше, адвокат. Навіть в тих надзвичайно страшних злочинців, яких я відчуваю своєю шкірою, наприклад образ Гренуя з роману «Парфюмер», я намагаюсь розгледіти – звідки це в них? Тобто в усіх виставах я шукаю причини добра і зла. Все закладається в суспільному оточенні, в якому ця людина живе. Кинеш дитину до вовків, вона назавжди вовком і залишиться, і вже не врятуєш. У останнього вбивці жевріє надія, що його не зрозуміли, і в цьому є частина правди.

— Що для вас є стимулом?

— П’ять томів відгуків глядачів. Це щось неймовірне! У людей після вистави виникають спонтанні вірші, навіть молитви, те, що можливо написати тільки під враженням. Мрію, що колись зможу видати цю книгу, цього ніколи раніше не робили. Там будуть мої роздуми стосовно глядача, фото. Але це буде ваш крик, не мій. Я завжди кажу: дивіться, які ви стали, бо вас зачепило те, що називається мистецтвом. Майже всі відгуки глядачів були російською мовою, зараз – навпаки. Мої глядачі почали поважати українську мову через мистецтво, а не через мітинги.