«Поцілунок у саме серце!»

«Поцілунок у саме серце!»

А.Штамбург

На годиннику 18.30. Підходжу ближче до Будинку архітектора, величезну чергу видно ще здалеку… Люди, що проходять повз, з цікавістю дивляться на натовп і ніби кожного разу дивуються: чого вони туди так рвуться? Але ті, хто стоять біля входу у театр, знають, що ідуть, щоб відвести душу, на свого роду сповідь. Хтось щонеділі ходить до церкви, хтось йде на чарку чаю до друзів – так з душі зникає тягар. Я йду до Нього.Все відбувається на тонкому, енергетичному плані..

За п’ятнадцять хвилин почнеться життя, яке, ми глядачі, проживемо разом з Ним. У залі немає вільних місць – люди розміщуються на східцях. Це свого роду вже ритуал, якщо хтось попросить рекомендацію. Ось вона. Ви пам’ятаєте хоча б один захід у своєму житті, куди б люди прийшли без запізнень й сиділи на подушках у проході?

Пригашене світло, глибока музика та атмосфера до якої морально готувалася цілий день переді мною, навколо мене і в мені. На сцену виходить Він. І поневолі межа між реальністю та сценою зникає… Кохання, що залишилося непоміченим, дійсно важко пробачити Цвейгу, але історія того варта…

Вистава закінчена. Згасло світло. Оплески . На очі багатьох, хто сидить у залі підступно підкрадаються сльози. Я не плачу, мої почуття дещо глибші, я затаїла подих, і здається не вдихала повітря декілька хвилин. Як завжди зворушливі, сильні та вільні слова, а після них три крапки – це також слова, але ті, що пішли навшпиньках…

Люди підводяться з місць і прямують до виходу. Я залишаюся сидіти у залі. Через декілька хвилин примушую себе встати, бо маю взяти інтерв’ю у Одного актора…
Мене просять почекати, незабаром він переодягнеться та вийде у фойє. Поки чекаю, намагаюся зібратися з думками, здається саме зараз той момент, коли говорять, що серце бере верхи над головою. Але ж про що спитати? Я й так усе відчула й зрозуміла, питання тільки, як це передати на газетній шпальті? Виходить Він, і я розумію, що слова зайві. Очі говорять набагато більше. Взагалі, слова, будь-які, це тільки поганий переклад з оригіналу, адже все відбувається на мові, якої не існує…

Люб’язно відкриваючи переді мною двері, він покидає Майстерню. Ми прощаємося. Але я знаю – це ненадовго, восени я знову прийду на сповідь. І якщо, коли-небудь, хтось, із тих, що з подивом проходять повз театр, запитають мене «Ну як?». Я нічого не відповім. Я зазирну тому в очі, і таємничо посміхаючись, віддам свій квиток… (хоча й колекціоную їх на згадку). Він мені вже не знадобиться… Я маю більше: поцілунок у саме серце…