«ЦЕ МОЯ ІМПЕРІЯ»

«ЦЕ МОЯ ІМПЕРІЯ»

Ірина Рева

(газета «Експедиція XXI», №3, 2009р.)

— В одному з інтерв’ю Ви говорите, що закохані в сучасне молоде покоління. Чим ці юнаки та дівчата Вам прикипіли до душі?

— Тим, що прийшли до нас з іншого світу. Ми ще не знаємо їх. Ми можемо їх передчувати, фантазувати про них, але ніхто не скаже з точністю на сто відсотків, чого чекати від цього покоління. Кожен із них, без сумніву, несе свою долю, і ця доля – таємниця. Чиста душа прийшла у наш пронизаний брехнею світ, де навіть батьки – найближчі люди – ховаються за масками, грають фальшиві ролі та хочуть зробити власних дітей рабами, не здатними діяти й думати інакше, ніж мислять вони. Людину формує виховання, оточення, життя, яке вона пізнає. Виростаючи серед свиней, хоч у цьому і не її провина, людина і сама буде поводитись, як свиня. Але оце нове покоління, яке потрапило в неймовірно складний світ, я бачу: воно інше. Його таємниця не розгадана, вона вабить мене й дивує.

— Зізнайтеся, Маестро, де Ви справжній: у житті чи на сцені?

— На сцені я живу – отим неймовірним життям «в предлагаемых обстоятельствах». І якщо в «гріху» я втрачаю розум, я знаю, що трошки ще ковтну повітря, іще придавлю…і збожеволію. Іноді я зупиняю себе на виставі, бо точно знаю, що далі – смерть. Я її бачу… А комусь здається: «Щось він сьогодні не так працює…». Театр – це моя імперія. Тут я найсправжніший, можу бути милим і жорстоким.

— А жорстоким – для чого?

— Я можу бути жорстоким. І жорстоким я заради того, хто боїться зазирнути в себе й згадати, для чого він просився (а просився ж, якщо він тут, серед нас!) у Бога: «Пусти мене у світ не черваком, не звіром, а людиною…». Я багато через що пройшов… Через ПТУ, де бачив, як б’ють і за що б’ють, через армію страшну – мої груди були сині, аж ґудзики в тіло повминалися. Я пройшов через небажання жити… Бог мене завжди рятував – для того, щоб я міг вийти й абсолютно впевнено сказати: «Життя чудове. Треба його берегти. І треба берегти одне одного». Я егоїст, бо я хочу, щоб мої діти могли вільно ходити серед ночі та милувались зорями чи вечірнім містом, не боячись, що хтось вискочить і вдарить трубою по голові.

— Розкажіть про свої стосунки з глядачами. Так, як Ви їх відчуваєте. Чи можна сказати, що виставами Ви шліфуєте їх, а вони, реагуючи на них, тримають у тонусі Ваш дух?

— Тому я люблю своїх глядачів, бо це вони мене зробили. Усе, чого я досяг, я досяг завдяки їм. Вони шліфують мене, вигострюють своїми очима, своїми душами, своїми сльозами. Без сумніву, я залежний від цих людей. Мені не цікаво самому для себе репетирувати перед дзеркалом: як я виглядаю в такому стані, а як у такому. Мені потрібне людське дзеркало, щоби кожен побачив своє відображення в мені. Коли я бачу своє відображення в їхніх очах, коли вони починають вібрувати так само, як я, коли увесь зал вібрує – ось воно, те, заради чого варто жити!

— Скажіть, а ким би був Михайло Мельник, якби не був творцем театру «Крик»?

— Я думав над цим. Зараз готую нову виставу та вчуся грати на саксофоні, бо там це буде мені потрібно. Іноді беру цей саксофон та починаю грати й народжується гарна мелодія, але я не вмію записати музику в нотах і вона забувається. Шкода. Думаю, якби я пішов у музиканти, міг би бути композитором, і всі б у залі вібрували від моїх симфоній. І художником я міг би стати. Як батько. А як було б чудово бути пасічником! Мене б любили бджоли, я б не мішав до меду ніякої хімії, до мене б люди приходили з різних країв, протоптуючи до мого двору доріжки…доріжки…